Науково-дослідний інститут високих напруг в Слов’янську - будівля котра мене завжди вабила своїм екстер’єром. Велетенський куб, з написом “Коммунизм есть Советская власть плюс электрификация всей страны”. Я її безліч разів бачила, і майже стільки ж разів фотографувала. Аж ось, майже несподівано потрапила всередину.

Фото Олексія Бикова

- Інститут надвисоких напруг, а топлять бржуйкою - жартує колега вказуючи на невелику прохідну, з труби якої піднімається димок. Поруч - глуха стіна основної споруди Інституту зроблена з міцного залізобетону і зверху оздоблена невибагливою брекчією - різновеликими шматками побитого “кабанчика” (екстер’єрної керамічної плитки), унизу рясніє барвисте графіті.

Фото Євгенії Моляр

Те, що ми побачили всередині складно передати словами, тому я намагалася все якомога детальніше задокументувати, але фотки получалися якимись темними і зеленими, хоча освітлення було нормальне. Вирішила, що я така нездарна фотографувальниця, аж тільки потім дізналася, шо то місцеве випромінювання, і проявляється таким чином на всіх фотографіях.

Нас зустріла пані Ганна - співробітниця інституту, яка дуже детально розповіла про його діяльність. Спочатку ми подивилися на малий випробувальний зал, де стояли дивні, немов космічні, установки, котрі пропускають великої напруги електричний ток через ізолятори. Після малого залу ми потрапили у великий і це було щось взагалі неймовіне. Обладнання, яке виготовили для інституту в  Дрездені має виразні форми, яскраві кольори і у поєднанні з металевими поверхнями скидається на якісь вигадливі скульптури.

Фото Олексія Бикова

У лабораторних умовах на керамічні, скляні та полімерні ізолятори спрямовують надпотужну напругу, перевіряючи їх на міцність. А оскільки ці ізолятори використовуються у відкритому середовищі, там для них спеціально генерують різноманітні умови: дощ, гроза, туман, бруд… все це там штучно створюється. Імітуються природні стихії, і досліджується функціонування ізоляторів у них.

Інженерний корпус був побудований на початку 80-х - це висока світла споруда з кольоровими стінами в довгих коридорах, фарба на яких полущилася і набула вигляду фактурного блакитного та зеленого кракелюру.  Раніше там працювало 630 співробітників, а тепер - 30. Численні кабінети для наукових співробітників переважно пусті. Всі збираються по кілька осіб в одному кабінеті, закривають двері поліетиленом і нагрівають приміщення електроприладами, щоб можна було працювати.

Коли ми вже все оглянули і прямували до виходу один із співробітників гукнув “Хочете подивитися на випробування? зупиніться!”. За мить ми побачили блискавку потужного електричного розряду, яка супроводжувалася гучним вибухом. Це було досить несподівано, я тільки встигла пошкодувати, шо не зафільмувала таке.

Сьогодні Інститут внесений в перелік наукових об’єктів, що становить націоналне надбання як “Комплекс унікальних установок|Мінпаливенерго та обладнання для випробування високою напругою електротехнічного устаткування, ізоляційних конструкцій державного підприємства "Науково-дослідний інститут високих напруг" (м. Слов'янськ  Донецької області)” (http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show...). Зі слів пані Ганни, цей об’єкт є дійсно унікальним для України. Подібних установ в СРСР було три - в Ленінграді, Москві  та Слов’янську. Чому саме в Слов’янську? Дуже просто - саме тут знаходився Арматурно-ізоляторний завод - одне з найбільших в СРСР виробництв цих ізоляторів, бо тут є великі родовища глини багатої на каоліни.

Керамічні ізолятори є невід’ємною частиною міського середовища сучасного Слов’янська. Їх використовують як смітники, клумби, вазони… із фрагментів ізоляторів, можливо саме тих, які не пройли випробування в лабораторіях дослідного інституту колись робили мозаїчні панно.

У стіні головного корпусу помітний характерний круглий отвір, це 2014-го сюди влучив снаряд з гори Карачун, що неподалік. Вимкнути трансформатор співробітники встигли за кілька хвилин до цього. Страшно навіть уявити, що могло б статися, якби він працював.

Прикро усвідомлювати, як така масштабна інституція балансує на межі виживання, без модернізації, відповідного фінансування, та навіть нормальних умов для роботи. І навіть у цій ситуації інститут відкриває двері для відвідувачів. За ініціативи Євгена Скрипника - місцевого активіста, в лабораторному корпусі відбуваються екскурсії для мешканців міста, котрі протягом десятиліть бачили тільки гіганську залізобетонну стіну і не мали змоги потрапити всередину. Тепер це унікальна атракція, котра може стати і справжньою туристичною принадою міста, особливо для поціновувачів індустріальної естетики.