Тут голосно грає радіо, де Доліну змінює Положинський, де Шуфутінський, а потім раптом МедХедс... І у них ніби такий батл там по радіо - старе проти нового, чуже проти свого...

І ти від думок про Доліну і Положинського знову переносишся сюди, в цей маркет, де ти стоїш за столиком і намагаєшся їсти вінегрет. А покупці магазину ходять довкола, штовхають тебе, заглядають тобі до рота... А серед цих людей військові в перемішку з місцевими, і дехто з місцевих явно дивиться на камуфляж вовком... І ти би в житті не їла той вінегрет в цьому маркеті, але голод не тьотка, треба хоч раз на добу їсти...

І ось крізь увесь цей сюр, до якого ти в принципі майже звикла за крайні роки, до столика тихенько так підходить старенький дідусь і гарною українською говорить: «Вибачте, можна я біля вас? Я швиденько». Ставить на столик чай і булочку.

Дістає ножик, обережно, повільно розрізає булочку. Бере її спрацьованими руками і з такою посмішкою, ніби зараз з‘їсть марципана, мочає її в чай. Я спостерігаю, як заворожена, за цим процесом....

У цей час чергову попсу по радіо переривають словами про Указ президента і «давайте вшануємо пам‘ять про жертв голодомору».

Дідусь помічає, що я намагаюся його сфотографувати. Доїдає свою булочку і каже: «Немає нічого смачнішого за хліб».

Він уже пішов. А я оце пишу вам цей дивний пост під російську попсу в маркеті на слов’янському вокзалі, а біля мене черговий алкаш п‘є чергових 50 г.

Мабуть, просто хочу сказати: боротьба триває. Старого з новим. Свого з чужим.

І коли опускаються руки, просто треба згадати: немає нічого смачнішого за хліб...

І немає нічого страшнішого за Голод.

Вічна пам‘ять полеглим.