Графік життя, який став майже звичним в останній місяць, не відрізнявся особливим різноманіттям - ніч з пострілами, день з відвідинами п’яти-шести помешкань друзів, спілкування з рідними, "прогулянки" ровером з певною вірогідністю потрапляння у якусь халепу. Це й було життям в окупованому Слов’янську.

Того дня, прокинувшись у батьків, зранку я поїхав на ровері подивитися, чи в порядку моє житло після нічної стрілянини. Все було, як і напередодні - безлюдні вулиці, зелені дерева, посічені уламками снарядів паркани та будинки, замість скла заклеєні плівкою вікна. Ну, і ми - на щастя, живі. Вже ближче до опівдня повернувся до батьків, бо в них було все ж веселіше - їхній будинок залишався з електрикою, бо живився від залізниці. Тут було і спілкування, хоча здебільш невеселе, і зовнішній світ послухати можна. Пообід випадково вийшов на балкон, який дивиться в бік Карачуна та 5 блокпосту, і в саме цей момент почув важкий постріл з району керама чи АІЗу. Через кілька секунд побачив вибух в районі блокпосту на трасі між Слов’янськом та Краматорськом. Потім так само - другий, третій, четвертий. Пізніше був "спекотний" вечір і "спекотна" ніч на Карачуні. А наступний ранок вже був п’ятим липня.

Слава тим воякам і волонтерам, які віддали свої сили і життя за звільнення мого міста. Слава Україні!