До того як обійняти нинішню посаду, Вадим Лях керував багато років був депутатом міської ради від Партії регіонів. Міським головою став як висуванець партії «Опозиційний блок» під гаслом «Любити Слов’янськ, як Неля».

Слов’янськ вбраний у національні кольори. Ніяк не скажеш, що два роки тому саме звідси почалася війна на Сході України. 12 квітня 2014 р. місто захопили бойовики під керівництвом офіцера ФСБ Росії Ігоря Гіркіна, які утримували контроль над містом майже три місяці – до 5 липня. Сьогодні про близьку лінію фронту тут нагадують лише блок-пости на в’їзді в місто.

Вадим Лях був у той час депутатом Слов’янської міської ради, а сьогодні він – міський голова. На мітингу проукраїнської громадськості, присвяченому пам’яті Володимира Рибака, чия пам’ятна дошка висить тепер на будівлі міського відділу СБУ (тут у квітні 2014 тодішнього депутата Горлівської міськради замордували бандити), Лях почувається трохи не в своїй тарілці. Принаймні, з боку складається таке враження. Втім, це зовсім не означає, що так само він почувається у рідному місті. В усякому разі, охорони не потребує, а збираючись по закінченні інтерв’ю додому (на цей момент робочий день вже скінчився, і міськрада спорожніла), сам сідає за кермо автомобіля, ще й пропонує підвезти до вокзалу.

До того як обійняти нинішню посаду, Вадим Лях керував багато років був депутатом міської ради від Партії регіонів. Міським головою став як висуванець партії «Опозиційний блок» під гаслом «Любити Слов’янськ, як Неля». Подобається це чи ні, нинішній міський голова справді відображає вибір великої частини громади Слов’янська, а значить – настрої й думки цих людей. В той же час, для політичних противників він є фігурою майже одіозною, - йому досі пригадують голосування в окупованому місті за обрання головою виконкому міськради посібника терористів, самопроголошеного «мера» В’ячеслава Пономарьова та за проведення сепаратистського референдуму. Сам Вадим Лях настійливо закликає не судити про ті вчинки слов’янських депутатів поза контекстом і не бувши у їхній шкурі. І наголошує на необхідності проводити політику згладжування гострих кутів. Заради справедливості варто також зауважити, що через місяць після початку окупації Лях із сім’єю покинув Слов’янськ, перебравшись з сім’єю в Святогірськ.

Відчувається, що згадки про ті події та підозри в непатріотичності йому неприємні. Проте каже прямим текстом, що не про все хоче говорити відверто. Тому часто відбувається недомовками, нечіткими формулюваннями. Прощаючись, каже: «Сьогодні я, звичайно ж, негативний персонаж. Але ж оцінки можуть змінюватися».

Були якісь об’єктивні передумови для того, щоб два роки тому Слов’янськ був захоплений бойовиками. Мали вони підстави розраховувати тут на підтримку, чи вибір цього міста був чистою випадковістю?

Я так розумію, що це була військова операція, і готувалася вона як військова операція, зі своїми певними оборонними моментами. Тому було взяте до уваги стратегічне положення міста на перетині шляхів. Напевно, позначилася і пропагандистська складова, в зв'язку з якою був обраний Слов'янськ з його звучною назвою. У той же час, я не можу сказати, що люди тут чимось набагато відрізняються від Краматорська, Миколаївки, Костянтинівки, Дружківки та інших міст довкола.

Проте я читав у якомусь інтерв’ю, що коли бойовики Гіркіна залишили місто, і в нього ввійшли українські військові, їх ніхто не зустрічав. Тобто, якщо вірити тій розповіді, місто було налаштоване до український вояків доволі насторожено, якщо не вороже.

По-перше, і відхід Гіркіна, і вхід українських військ був несподіваним. Я не можу сказати, що це було взяття міста, тому що, по суті справи, (українські військові) зайшли в порожнє місто. Перед цим ходили якісь (страшні) історії, розповіді про «Правий сектор», людей залякували, що будуть зачистки, що будуть арешти непокірних і тих, хто ходив на референдум. Зрозуміло, що люди були насторожені.

Адже треба розуміти наступне: у нас ситуація докорінно відрізнялася від тієї, яка була в п'ятнадцяти кілометрах, в Краматорську. Там теж ДНР в той момент була, але це були дві зовсім різні ситуації. Тут панувала пригнічено-депресивна атмосфера з елементом сюрреалізму, люди не могли собі дозволити ввімкнути музику в машині. Таке відчуття було, ніби просто окреслили крейдою коло, і тут почали розгортатися якісь події. А за його межами, в 15-20 кілометрах, було зовсім інше життя.

В чому полягала і з чим була пов’язана ця різниця, в порівнянні з тим же Краматорськом?

В тому, що тут, у Слов'янську, ми дійсно жили за законами воєнного часу. Думаю, це робилося для картинки. Тоді на площі в Слов'янську було як мінімум 50 камер. Варто було тільки захотіти щось сказати проти України - завжди було кому це відзняти і розтиражувати.

За великим рахунком, давайте відверто говорити, приблизно те ж саме відбулося відразу після звільнення: тільки скажи щось на Росію, і така ж кількість камер (це підхоплять). Проти себе я теж відчув багато моментів інформаційної війни. А правда завжди десь посередині.

Зараз ми дивимося на ті події через призму вже минулих двох років, коли десятки загиблих в Слов'янську і тисячі по Україні. І зараз, напевно, кожен думає: от якби я знав, як воно може розвинутися, може, не так би вчинив. Але історія не знає умовного способу. А тоді ми бачили в тому, що відбувалося, повторення кримського сценарію: що нас «злили», питання вирішене, що десь там РНБО вирішило не чіпати агресора, - нехай буде те, що буде, аби лише не роздмухувати війну. Повідомлення ЗМІ не відповідали особистим спостереженням: можна було вранці ввімкнути український канал і побачити новину, що українські війська вже звільняють міськвідділ (міліції) в центрі міста, а вийшовши на вулицю, ставало зрозуміло, що це просто нісенітниця. І звідси робилися багато висновків. Тут багато хто вважав і говорив, що, в принципі, залишилося два-три тижні, і буде (тут) вже ДНР або Росія.

Зрозуміло, що нікому не хочеться натрапити на кулю чи осколок, і зрозумівши, що таке війна, люди більше цінують мир. Тим не менше, чи багато в місті прихильників Ігоря Гіркіна?

По-перше, на адресу жителів нашого міста часто звучать несправедливі звинувачення, виходячи з того, що тут все почалося. Але ж якщо вони не підтримують непопулярні реформи уряду (підвищення тарифів, зменшення певних соціальних виплат), ця їхня позиція нічим не відрізняється від світогляду мешканця Львівської області, Києва, Полтави і т.д. Хоча там це сприймається як недовіра уряду, недовіра економічним речам. А якщо критика звучить звідси, то це сприймається як прояв сепаратистських настроїв. Але неправильно приписувати голос цих людей до цих настроїв ...

На останніх виборах мера явка (у місті) була на 10-20% нижчою, ніж в решті України (явка віборців у Слов'янську була нижчою за 30%, тоді як середня по Україні - близько 50% - ред.). Може бути, саме ці 10-20% не прийшли на вибори, тому що в принципі не вважали їх своїми. Так що, безумовно, з боку певних верств населення є підтримка (Гіркина). Що потрібно зробити, (щоб це змінити) - це питання інше.

Ви зараз кажете про 20% імовірно налаштованих проти України на час проведення місцевих виборів восени 2015-го. А на момент захоплення міста бойовиками таких було більше, чи їхня кількість не змінилася?

Ми хочемо біле або чорне, не розуміючи, що є ще якісь півтони і відтінки. Я допускаю, що є люди, які зневірилися (в ідеях «русского мира»). Але, може, і нові теж ще з'явилися, скривджені на кого-то або на щось. Тому що ті процеси, які потім відбувалися в місті, теж могли налаштувати людей - і проти влади, і проти України.

А що важливо зробити, щоб були мінімізовані чи взагалі ліквідовані сепаратистські настрої?

Я думаю, перше, що потрібно було зробити два роки тому, це відновити зруйноване тут житло. У місті досі, по закінченні двох років є невідновлені об'єкти ... З якої причини, я зараз взагалі не говорю. Але є близько п'ятисот або тисячі людей, які сьогодні не розуміють свого статусу і не бачать перспективи. Тому що в приватному секторі тільки повністю зруйновано 124 будинки, близько 300 будинків отримали (пошкодження) другої категорії - немає дахів, вікон. Волонтери відновили близько двадцяти будинків, Червоний Хрест - десять будинків в минулому році, і, дасть Бог, в цьому році двадцять будинків відновить.

Ми вирішили проблему з комунальними багатоповерховими будинками. Взагалі їх 29 постраждало, 25 вже відновлені тою чи іншою мірою (може, кілька квартир залишилося незроблених), а три будинки повністю зруйновані, відновленню не підлягають. Але приватний сектор знову невизначений, тому що місцева влада на сьогоднішній день не має права відновлювати приватний сектор. Ось тоді питання: може, з цього треба було починати?

Далі: багато розмов про те, що, мовляв, не мовлять канали. А хто заважає відновити (телевізійну) вишку на Карачуні, щоб мовити на той бік фронту. Чому ми про це тільки говоримо, але не робимо? Декларуємо вже два роки. То ж кому ми адресуємо запитання, чому у нас зберігаються (сепаратистські) настрої? Одними біг-бордами їх не зміниш, хоч все місто завішаємо.

Я не зовсім зрозумів, чому не можна було виділити кошти з міського бюджету на відбудову приватного житла.

Тому що це питання досі не врегульоване Верховною Радою - не прийнятий механізм компенсацій по приватному житлу. Йдеться про відновлення житла, зруйнованого в ході АТО. В цьому переліку є комунальні будинки, але не ОСББ, ЖБК, приватні будинки. На житло, що не потрапило до переліку, бюджетні гроші витратити не можна. Думаю, якщо б це було випадково, вже давно зібралися б і внесли зміни.

Але питання в іншому. Ми про це не говоримо вголос, але люди-то знають, розуміють, що більшість з цих зруйнованих будинків постраждали в останні дні під час обстрілу ЗСУ.

В цьому мене переконували й попутники в потязі – мовляв, українські військові обстрілювали з Карачуна житлові квартали вже після того, як бойовики пішли з міста. Але це схоже на пропагандистське «вкидання».

Звичайно, це було. Йшла військова операція. Я впевнений, що були і провокації, але більшість (пошкоджень - від української артилерії) ... Може, це не говориться на камеру, але люди все це прекрасно розуміють. Взяти ту ж саму Семенівку, або мікрорайон Артема - це останні два дні. Для чого це робилося, ніхто не зрозуміє. Чому по мирних кварталах були залпи? Тобто, це не секрет, це не міф, це - факт.

Тому я і кажу: розуміючи, що все-таки українські війська бомбили і зруйнували ці (будинки), доцільно було б поставити крапку - виділити 500 мільйонів, показати, що «хлопці, ми з вами, ми про вас турбуємося». Це було б найдієвішим кроком по боротьбі з сепаратизмом. Але цього не сталося, як не сталося й багатьох інших речей, які мені незрозумілі, і які, за великим рахунком, явно не пов'язані з відсутністю грошей.

Що з людьми, які втратили житло?

Виходить, люди досі живуть на вулиці. Вони сьогодні навіть не прирівняні за статусом до тимчасово переміщених особ. Сьогодні тимчасово переміщений, як ми називаємо, біженець з Горлівки, з Макіївки, який приїхав до Слов'янська, може отримати (допомогу від держави в розмірі) 800 гривень на одного члена сім'ї, і, якщо у нього сім'я з трьох осіб, винайняти за ці гроші житло. А наш мешканець Слов'янська, в якого зруйноване житло, за два роки ні копійки не отримав. Тільки з місцевого бюджету ми знайшли можливість виділити мільйон гривень - по дванадцять тисяч кожній родині з цих 124 зруйнованих будинків. Це теж, напевно, впливає на настрої, я вважаю.

Сьогодні будень, але в місті впадають в око українські прапори на багатьох будинках. А ще намальовані синьо-жовті смужечки на ліхтарних стовпах, пофарбовані в синьо-жовті кольори лавочки тощо. Звідки виходить цей імпульс?

Є групи, громадські організації, які вважають себе патріотичними (і такими, вочевидь, є), які ставлять собі за мету більшу, ніж зазвичай, присутність в місті даної символіки.

А я подумав, якась рознарядка від міської влади…

Ні-ні. Тут такого немає, це просто їхня ініціатива. Зрозуміло, що є зона відповідальності міської влади: де за законом повинен бути прапор і як воно повинно все виглядати. Це ми виконуємо і без рознарядки. Але ж цей елемент нашого життя нічим не відрізняється (від того, що було раніше), - я ж був дванадцять років депутатом. Ми свого часу різні заходи, конкурси, автопробіги проводили з прапорами України, і навіть не припускали, що завтра нам будуть казати: ви не патріоти, мало чи не неукраїнці, Путін - ваш тато тощо. Якось навіть образливо на свою адресу почути таке.

А як же історія про те, як перед якимось заходом міський голова Вадим Лях відмовився взяти до рук український прапор…

Історія така. Щонеділі у нас одна з організацій проводить ось тут на площі віче. Ці хлопці себе вважають патріотами, вважають, що вони вже готові і містом керувати, тобто робити речі більш серйозні, ніж просто вийти на площу поговорити. У мене з цією групою людей складні відносини, вони склалися ще до мерства. І якщо вже говорити про цю ситуацію. Йде урочистий захід, де я виступаю з промовою, українською мовою. Тут підбігає хлопець (з прапором): «На, тримай». (Сміється) У даному випадку всі, хто стояв поруч, зрозуміли абсурдність цього вчинку. Цю витівку не назвеш хуліганською, тому що вона з прапором пов'язана. Але насправді є регламент, є прописаний сценарій. Просто людина чомусь вирішила, що мер ось саме в цю секунду буде красиво з прапором виглядати. А я, значить, повинен був в одній руці папку тримати, в іншій - прапор, і намагатися все це (утримати) за допомогою якоїсь еквілібристики? Тому депутат міської ради, мій однопартієць, розуміючи, що мені зараз незручно, взяв в руки цей прапор і спокійно його тримав. Ну а ті, хто хотів, вирвали це з контексту...

А Слов’янськ в цілому, якщо абстрагуватися від розвішаної символіки, відчуває себе українським містом?

Слухайте, у мене особисто з ідентифікацією ніколи не було проблем. І від тих людей, з якими я спілкуюся - від колег-депутатів, друзів - я не чую проросійських настроїв. Однозначно всі вважають себе і українцями, і українським містом.

Мова навіть не про проросійські настрої. Просто ось є місто, яке за фактом знаходиться в адміністративних межах України, але у нього регіональна - донбаська - ідентичність, а з Україною воно особливого зв'язку не відчуває.

Ні, я з цим не згоден. Ви знаєте, мені здається, дуже часто ми почали звертати на це увагу, і ось тоді почали замислюватися про те, про що і замислюватися, за великим рахунком, не варто. Не треба копати глибоко, потрібно просто сприймати, як це є, і тоді це так і буде. Історично Слов'янськ завжди був українським містом. А коли ми будемо розкопки вести, то ми можемо докопатися і до монголо-татарського іга - де місто було і чиє воно було. Я ще раз кажу: настрої були, дійсно була підтримка тих подій, дійсно зерна впали в підготовлений ґрунт. З чим це пов'язано, кого зараз звинувачувати? Давайте звинувачувати всіх у Слов'янську? Давайте звинувачувати зараз слов'янських депутатів, які опинилися тут, по суті справи, кинутими? Можна називати нас зрадниками зі Львова, з Києва, але чому тоді не прозвучали якісь заклики, звернення і до депутатів, і до жителів? Звинуватити жителів міста або місцеву владу в тому, що так сталося - це найпростіший варіант. Де була армія, де міліція, де СБУ, де всі ці силові структури, чому вони виявилися недієвими, чому їх тут не було? Ну і, думаю, має пройти якийсь час, щоб люди захотіли що-небудь незручне для себе побачити, тому що в багатьох цих речах (вони) дізнаються в тому числі і власне відображення.

На додаток до питань, пов’язаних з сепаратизмом, у Вас ще, були повідомлення, зброю якусь знайшли. Розслідування ведеться?

Не ведеться, все це висмоктане з пальця.

Ваша попередниця на посаді міського голови, Неля Штепа, підтримала Вас на останніх виборах. Їй самій інкримінується сепаратизм і підтримка терористичної організації. Контактуєте з нею?

Контактую, оскільки є свідком у її справі. В принципі, я не був членом її команди, але на 100% впевнений, що (під час захоплення міста бойовиками) вона тут, в цій будівлі, не з своїй волі перебувала, а була в полоні, що на неї і на її сім'ю в ці місяці чинився тиск. Про це я і свідчу. Тоді багато депутатів намагалися з нею поспілкуватися, але це вдалося один тільки раз - ми бачили її стан. Уже два роки триває слідство, і протягом усього цього часу вона перебуває в Харківському СІЗО. Якісь звинувачення інкримінуються багатьом, але чомусь за ґратами сьогодні перебуває вона одна. Найпростіше сказати: Штепа в усьому винна. Вже й начальник СБУ, і начальник міліції в Криму давно, здалеку спостерігають, а Штепа досі свідчення дає, - вже другому складу суддів.

Я думаю, було б нормально, якби на неї браслет вдягли або випустили під підписку. Адже вона звідси не втекла - розуміючи на 100%, що до неї будуть питання. Адже вона пішла на них відповідати. Значить, вона була впевнена в тому, де вона була і що вона робила. Я все це й на себе проектую, тому що прекрасно розумію, що питання до мене теж будуть. Але я повернувся в місто, тому що прекрасно розумів, де я був, що робив, законні чи ні були мої дії. Я навіть якісь перегини по відношенню до себе сприймаю нормально, тому що прекрасно розумію: війна є війна. Але я думаю, що градус треба завжди знижувати.

Збереглися в Вас зв’язки з людьми, які проживають на непідконтрольних територіях? Про що з ними говорите, які у них настрої?

Чесно скажу: я спілкуюся тільки з однією сім'єю (звідти). Вони мого віку, у них є фінансова можливість приїхати звідти сюди в гості. Ми в розмовах не говоримо про політику в принципі. Розмовляємо про те, чи стріляли, чи бомбили, які нововведення і т.д. Я думаю, суто через дружнє до мене ставлення, вони цікавляться, що відбувається тут (в Слов'янську), але все менше й менше їх цікавить те, що відбувається в Києві. Це факт.

І ось ще недавно побачив свою бабусю з тіткою і дядьком. Вони виїхали, щоб вирішити проблему, коли «обрубали» виплати пенсій і субсидій. Бабусі 87 років, вона погано пересувається. А в розповідях тітки мене вразило, що вони там, в селищі своєму, виходять, дискутують - половина за Україну, половина проти. Хоча у них там (в селищі) і гарнізон теж знаходиться. Для мене це трохи відрізняється від того, що я чую по телевізору.

Чи можлива в майбутньому реінтеграція непідконтрольних територій?

Це дуже складний буде процес, на мою думку ... Я не кажу що він неможливий, я впевнений, що рано чи пізно це станеться. Але чим більше часу минає, тим складніше це буде зробити. Адже окупована територія складається не з одного Донецька, там багато міст в сірій зоні, фактично в 10-20 кілометрах від лінії зіткнення, на якій ведуться бойові дії, перестрілки. Люди, живучи там, розуміють, що вони сьогодні нікому не потрібні - ні ДНР, ні Україні. Тому що ніхто ними не опікується. З одного боку, Україна постійно вставляє палиці в колеса з приводу отримання субсидій. І там (в ДНР) теж ніхто не переймається їхньою долею. Єдине місце заробітку - шахта - вже затоплена. Працездатна частина населення виїхала в пошуках роботи - як в Україні, так і в Росії, залишилися лише пенсіонери. Навіть ті переселенці, які виїхали сюди, залишили тут дідуся-бабусю, щоб з дітьми були, а самі шукають роботу за межами міста, а можливо - і країни, тому що з роботою складно...

Як, до речі, проходить інтеграція внутрішньо переміщених осіб? Чи не виникає у них якихось тертів, конфліктів з місцевою громадою?

У місті проживає постійно від 10 до 11 тисяч переселенців з непідконтрольної території. Вони вже протягом року, а хтось двох, намагаються адаптуватися до нового життя, до нових реалій. Їхні діти ходять в школу, вони самі - зі змінним успіхом - шукають тут роботу. І плюс ще зареєстровано 35 тисяч переселенців, це ті люди, які фактично проживають більшу частину часу на непідконтрольній території, але приїжджають сюди по субсидії, пенсії і так далі.

Я думаю, на побутовому рівні, десь в чергах, коли люди роздратовані (а вони багато стоять у чергах, в тому числі разом з місцевими жителями), таке може проявитися... Але більшість жителів пам'ятають також про свій власний досвід. Тоді ж половина (жителів) точно виїхали (зі Слов'янська), тому що в багатьох мікрорайонах вже не було ні води, ні електрики, перебої з продуктами харчування. Залишалися ті, у кого були хворі родичі, або у кого не було фінансової можливості винайняти житло. Тому навряд чи можливе зараз якесь несприйняття (внутрішніх біженців).

В новому уряді є віце-прем’єр з питань АТО і внутрішньо переміщених осіб, і є ціле міністерство, яке буде опікуватися тимчасово окупованими територіями і внутрішньо переміщеними особами. Чи зможе це спростити вирішення питань?

Для мене питання міністерств чи програм - це завжди питання наповнення їхніх дій фінансами. Вислухати скарги переміщеної особи на її скрутне становище, заспокоїти - це, напевно, все таки роль психолога. А якщо ми говоримо про якісь дієві кроки, то повинна бути програма, і під неї має бути закладене фінансування. І не так, що будь-яке питання надсилається по колу по міністерствах.

Якщо порівнювати Слов’янськ до квітня 2014 року і Слов’янськ після липня 2014 року, що змінилося у місті, в людях, в настроях людей, в усвідомленні себе у державі?   

Для мене, скажу чесно, під час усіх цих подій, які тут відбувалися, було відчуття, що я щось пропустив. Мені здавалося, що я в темі, що я тримаю руку на пульсі, розумію і знаю, що відбувається. Я ще допускав підтримку (сепаратистів) на рівні розмов, дискусій. Але коли люди вийшли і почали діяти, для мене це був шок і несподіванка. Адже дійсно багато людей підтримали (сепаратистів). Ну, це факт - багато людей підтримали.

Потрібно розуміти, що коли був Майдан, хіба не лякали людей, що зараз прийдуть злі бандерівці, хіба не показували Сашка Білого, його поведінка, хіба не на його прикладі розповідали, що зараз прийдуть і почнуть за краватки тягати? Чи не ця пропаганда теж вплинула, щоб хтось подумав: краще ми тут самі розберемося? Ну а далі була технологія. Тому неправдою було б казати, що цих настроїв не існувало. Але не можна (говорити), що сиділи тут сепаратисти тишком в Слов'янську і чекали моменту, щоб всадити ніж в спину Україні.

І сьогодні ми повинні розуміти, що війна пішла зі Слов'янська, але вона не скінчилася, вона в ста кілометрах від нас. І я впевнений, що всі без винятку жителі міста Слов'янська почали цінувати те, що недавно носило якийсь ілюзорний характер. Коли ми говорили про «мирне небо над головою», то, напевно, згадували Велику Вітчизняну війну, події 1941- 45 років. Сьогодні у цих слів зовсім інший сенс, він нам близький, зрозумілий. Люди зрозуміли, що таке війна, що таке людське життя, і почали це цінувати. Однозначно ніхто не хоче її (війни) повернення, - це те, що всіх об'єднує. У цьому я впевнений на сто відсотків.