Інколи, щоб зрозуміти, хто ти та де твоя Батьківщина, не вистачає цілого життя. А інколи ти розумієш це в одну мить. Життя звичайної родини зі Слов’янська повністю змінила війна. Яка заглянула жахом в їх дім не тільки через розбиті від обстрілів вікна, але очима пораненого українського льотчика, якого треба було визволяти з полону бойовиків.

Тиждень.ua розповів про родину Маніків, три покоління якої вирішили захищати Україну. Кожний на своєму місці.

Їхати до Слов’янська з Бахмута, як, до речі, і від лінії зіткнення, недовго — всього один блок-пост. По трасі з різних боків можна побачити невеличкі пам’ятники з штучними та свіжими квітами- в 2014 році тут велися запеклі бої. Один пам’ятник, на місці аварії, в якій загинули бійці Нацгвардії, зруйнований. Пасажири автобуса здивовано проводжають поглядом перекинуту стелу, але нічого не кажуть: в таких автобусах зазвичай вголос не висловлюються. Попереду блок-пост, де на перевірку по базі виводять двох студентів, що їдуть навчатися в Слов’янський педагогічний: між собою ділилися емоціями, як здавали екстернат, бо хотіли отримати атестат українського зразку та вступити в виш на вільній території. Молоді люди нервують, тримаючи свої ID-картки, до яких додається ще великий папір з вказанням реєстрації. В них вона саме “та”, через яку так довго чекає весь автобус — перевіряють, чи не зрадники ці два студента. Повз проїздять два автобуси “Бахмут-Москва” та навпаки. Їх навіть не зупиняють, молодий поліцейський привітливо махає рукою. Там зрадників не шукають...

В Слов’янську питаю на зупинці тролейбуса, як проїхати до пам’ятника Шевченку (бо саме там призначена зустріч). Молода жіночка перепитує: “А біля якого магазину він знаходиться?”. А дві інші кажуть, що не місцеві та додають: “Мабуть, десь на площі. Там Леніна зняли, то замість нього вже точно стоїть Шевченко”. Нарешті мені вказують, на яку маршрутку сісти та радять дивитися у вікно: пам’ятник я точно побачу. Незабаром бачу якусь кам’яну постать, навколо якої розкинувся “блошиний ринок”. Але встигаю розгледіти: торгують все ж таки поруч з класиком російської літератури Антоном Чеховим. Біля Шевченка пусто.

- Ви наш будинок знайдете, навіть не сумнівайтесь. По прапору, - сміється в телефонній трубці пані Тетяна. Дійсно, на вулиці, де майже на кожному подвір'ї можна побачити сліди осколків, що вже встигли заіржавіти за три роки, тільки на одному майорить прапор. В великому будинку яблуку нема де впасти: поруч з Тетяною чоловік Леонід та два сина з родинами — у старшого двоє хлопців, в родині молодшого чекають на поповнення. На вішаку — військова форма трьох розмірів. Старший Олексій та його дружина — прикордонники, мешкають в Мукачевому. Коли почалась війна, чоловік п’ять разів писав рапорт, щоб потрапити в АТО, незважаючи на те, що в родині тільки-но з’явилася друга дитина. В 2014 році його не відправляли, мабуть, через побоювання, що він з Донбасу.

Зараз, після півторарічної служби під Маріуполем, повертається на службу додому. А перед цим гостюють у батьків, планують ще відвезти старшого сина на навчання — хлопчик вже другий рік навчається в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, а тут, у бабусі на канікулах, став професіоналом з плетіння маскувальних сіток. Його форма на вішаку найзворушливіша, бо зовсім маленька. Молодший син Тетяни, Микола, під час окупації Слов’янська був разом з батьками, потім пішов добровольцем в армію, був рекомендований для навчання в Академії сухопутних військ, молодший офіцер, служить в 53 бригаді. Обидва брати Маніки мають військові відзнаки, про кожного з них можна писати окремі статті. Але вони самі кажуть: “В нас матріархат. Все це мама...”

- Розумієте, до всіх цих подій я була, можна сказати, “ватницею”. Так, мені не дуже подобалось, що двічі засуджений Янукович керує країною. Але це і все. Ми з чоловіком багато років працювали в Росії, бо треба було заробляти на ремонт, а тут таких грошей не було. Ні, звісно, не за фахом: так, туалети в гіпермаркеті мила. Різні функції виконувала, чоловік допомагав. Але в 2006 році ми повернулися і більше не поїхали. Коли розпочався Майдан, було дуже страшно. У сусідці там була донька, вона дзвонила та кричала: “Нас вбивають!”. Ми з онуком, якого син привіз з Криму, весь час дивилися телевізор та ставили перед ним свічку з українською стрічкою- щоб оберігав наших людей. Дуже переживали тоді... Вже потім, коли його мама, перша синова дружина, забрала до Криму, він мені дзвонив: “Бабусю, уявляєш, ми з тобою помилялися! Всі ті, кого ми вважали хорошими, виявилися фашистами!”. Але він малий, він довіряє тим, хто поруч...

А ось Тетяна пам’ятає конкретний момент, коли вона відчула, де правда. На день народження, в середині грудня 2013 року подруга подарувала їй квіток на виставу, яку тоді давав львівський театр в Донецьку. Студенти на педагоги Слов’янського університету замовили автобус та гуртом поїхали на виставу, яка називалась “Сліпий”. Тетяна каже, що додому приїхала вже іншою:

- Дивилися ми, відкривши рота. Бо це про справжнє — про любов, про Україну, про наше прагнення свободи. Поруч сидів африканець. І на кульмінаційному моменті, де головний герой, засліплений ворогами через повстання, через багато років зустрічається з коханою, яку може тепер тільки чути, я не змогла стримати сліз. Стидалась цього, тому подивилась по сторонах: чи не бачить хтось. Бачу- а у того африканця сльози течуть по скриням рікою! Розумієте, він це відчув, маючи зовсім інший менталітет, інші традиції. А скільки ж моїх земляків, на жаль, цього ніколи не відчували... І під завісу моя подруга крикнула :”Слава Україні!” І зав вигукнув: “Героям Слава!”. Це в самий розпал Майдану, в Донецьку. Ми заходили в автобус приголомшені. Водій сказав, що завтра їде на Майдан. Подруга подзвонила старенькій мамі: став тісто на пиріжки. На ранок ми передали цьому водію для людей на Майдані смаколики, теплі речі, збирали всією вулицею. І ось тоді я зрозуміла: інакше вже не зможу...

Події, що сталися в Слов’янську навесні 2014 року, стали для родини Маніків несподіваними. Хоча після того, що молодший син побачив у Криму, було вже зрозуміло, що щось відбувається не дуже безпечне. Сусіди перешіптувалися, на площі тодішня голова міста Неля Штепа вже виступала з російським триколором. Але коли в місті з’явилися озброєні люди, все ж залишалась надія, що їх швидко приберуть, бо було їх не дуже багато, щоб з цим не впоралась армія чи силові структури. Але вийшло, що не впорались.

- Спочатку ми ще ходили дивитися, що там відбувається. Потім це стало дуже небезпечним, бо було важко втриматися, щоб не втручатися в якісь суперечки. Чоловік ходив сам: тоді ще можливо було купити продукти в магазинах. Але на нашому паркані весь час окупації був жовто-синій прапор. Сусід, який нам приносив молоко, а згодом подався на блок-постах чергувати зі зброєю, кричав: “Зніміть, ви що, не розумієте, що вам за це буде?!”. Але не здав, і за це дякуємо. Важко було, бо ми не розуміли, до чого це все йде. І головне- що ж робити?

В цьому було важко не збожеволіти: події розгорталися стрімко: вже почалась стрілянина, зброї в руках невідомих (і відомих, на жаль) людей ставало все більше. Пані Тетяна почула по телебаченню, що пораненого льотчика зі збитого гвинтокрила привезли до лікарні в Слов’янськ, яка знаходиться майже через дорогу від її дома.

- А я тільки суп зварила. Думаю, треба бігти! Взяла я баночку того супу, яблука — і в лікарню. А ось-ось почнеться гроза, які в нас в травні завжди зі зливами та блискавками! Тому я бігла, як божевільна. А поки на поверхи забралась, то вже зовсім була безсила. На порозі стояли два чоловіка зі зброєю, вони не звернули уваги на якусь захекану бабцю. Тоді я підійшла до медсестри та питаю про льотчика. А вона мені каже: “Він же військовополонений, до нього не можна. А ви, взагалі, хто?” Я кажу- звичайна мешканка, ви тільки скажіть, в якій палаті. Вона тихо і сказала - в шостій. Зайшла туди, а там двоє лежать: Євген і хлопчик місцевий, якому прострелили ноги, коли він біля сепарських блокпостів закричав “Слава Україні!” Його потім батьки кудись вивезли, не знаю, де він зараз. Я кажу Євгену, що поїсти принесла. А він так злякався: йдіть, каже, звідси, вас за це покарають! Але просить: подзвоніть дружині. Бо тоді все казали: що його наші кинули напризволяще, не шукали після падіння. А Євген каже, що бачив хлопців на БТР, але не зміг піднятися, бо його через високу траву не було видно. А потім прийшли ті охоронці, почали злитися, що я принесла їжу. Кажуть, не можна йому все одно, забирайте. А лікарі сказали, що можна- після операції поїсть. Яблука, правда, прийшлось забрати — ті гади його так побили, що їсти тверде він не міг...

Так Тетяна стала опікуватися Євгеном. Йому зробили три операції, бо ніяк не могли дістати кулю з кістки в нозі, в яку бойовики стріляли впритул, коли знайшли пораненого. Тетяна постійно тримала зв’язок з родиною льотчика, постійно прокручувала в голові план визволення його з полону в лікарні. В цей час розпочалися вже серйозні бойові дії, в лікарню надходили поранені сепаратисти, тому Євгена перевели в окрему кімнату. Охоронців вже не було, бо вирішили, що він нікуди не втече, бо перебував на розтяжці на апараті Ілізарова. Одного разу, йдучи до палати Євгена, Тетяна почула, як хтось з місцевих, що почали приносити до лікарні їжу та одяг “для свої ребят”, сказав: “А навіщо цього фашиста тут лікують? Треба було його добити!”. Вона намагалась швидше зачинити двері, щоб Євген не почув, але він тільки усміхнувся: “Та багато вже чув...”

- Це навіть важко уявити, що тоді відбувалось в душі цього хлопця. Тоді ще ніхто не розумів, що тут відбувається- ми не могли збагнути, не кажучи вже про військових, яким ніхто нічого тоді не пояснював. А він, безпорадний, знаходиться серед міста, де його ненавидять, за те, що він виконував свою військову роботу. В лікарні почалося пекло: поранені, вбиті. Але вся ця метушня, посилення боїв і зіграло нам на руку: ми вирішили забрати його до себе. Я почала готувати кімнату, подзвонили батькам Євгена, чекали їх тут. Зранку Леонід (чоловік) пішов до лікарні, щоб подивитися, як це швидше зробити. Бачу: біжіть назад! Каже, що  батьки Євгена приїхали прямо в лікарню, хочуть його вивезти звідси, бо бачили, що з одного боку міста вже немає сепарського блок-посту.  Чоловік та сусід Леонід Іванченко тоді допомігли їм знести Євгена, вони поїхали. А ми декілька годин чекали на звістку- чи проїхали, чи все добре. Не витримали- поїхали дивитися на той блок-пост, чи правда, що там українські військові. А сонце сідає, сліпить очі — ну ніяк я не можу побачити, чий прапор висить... Коли під’їхали майже впритул — наш!  Хлопці автомати наставили, питають, хто та навіщо. А я не можу сказати нічого, бо ридаю... Чоловік почав розмовляти, питає- чи не вивозили повз них пораненого льотчика. А один з військових як закричить: “Так він живий?”. Виявилось, що це вони його шукали, але не знайшли в полях. Так і познайомились ми з 95 бригадою, яка нам стала найріднішою.

Тетяна розповідає, як збирали по всім сусідам продукти, щоб підгодовувати хлопців. Як просили вони зняти їм гроші з карток і купити в місті бодай якесь взуття, бо їх було вже негодяще. А в Слов’янську вже не тільки не працювали банкомати, а й взагалі в магазинах вже нема чого було купувати. Тому збирали в усіх знайомих ці берці та черевики. Плаче, коли розказує, як падали снаряди на всі будинки на вулиці. А їх, немов захищений прапором, стояв цілим. Як їздили голосувати за  президента в сусідню область, але не вийшло. А коли поверталися, їх 95-ка не пропустила назад, можливо, врятувавши життя під час найзапекліших боїв. Як під обстрілами покидали місто і не знали, чи повернуться. Як рвалися додому зі Святогірська, коли почули, що місто вже вільне. Як благословляла своїх хлопчиків боронити Україну. Як розміщувала в себе та знайомих бійців після Дебальцевого, яким просто нема куди було йти. Як отримувала неочікувані нагороди за спасіння льотчика і відмовлялась від грошей, що надавав в знак подяки телеканал. Як сумує, що загубила з ним зв’язок. Зітхає, що вже не вистачає пенсії, щоб допомагати. Слухаючи це, зловила себе на думці, що таких історій з початку війни від своїх земляків я чула вже сотні, якщо не тисячі. Вони в чомусь різняться, але є в них щось таке, що змушує вірити: саме це і є Донеччина, не зважаючи на “прописку”, вік чи минуле. Не інша, справжня.