Початок травня 14 року, мабуть, назавжди змінив моє відношення до, як їх раніше називали, травневих свят взагалі і свята Перемоги зокрема. І якщо в чотирнадцятому році ми відчули на собі війну, то вже через рік прийшло наочне розуміння страшних наслідків цієї та й будь-якої іншої війни.

Розуміння це прийшло разом із хрестами, які ми встановлювали навкруги Слов’янська на честь загиблих за Україну. Встановлювали їх разом із батьками тих дітей, чия кров назавжди залишилася на цій землі, і словами важко передати відчуття, коли ти стоїш поруч із батьком чи мамою загиблого на цьому місці воїна. І в цей момент чомусь не виникає бажання святкувати звільнення Слов’янська чи якусь іншу перемогу, але виникає відчуття довічного боргу перед цими людьми. Боргу пам’ятати тих, хто поклав життя за Україну. У всіх війнах.